Ірина ВЕРБІЦЬКА, директорка департаменту з екологічної безпеки ДТЕК Енерго:
– Я закінчила інститут іноземних мов. І в день випускного випадково познайомилася з директором Інституту геофізики Національної академії наук. Він запропонував роботу перекладачем. Через декілька місяців порадив поїхати до Праги замість знайомого на конференцію про викиди парникових газів. Потрібна була людина, яка вільно володіє англійською, і реєстраційний внесок 100 доларів. А зарплата тоді, у 1997 році, була 102 гривні! Допоміг тато, і я поїхала.
На реєстрації повідомили, що я єдина від України, хто зміг приїхати. У залі сиділи науковці поважного віку, а мені – 22. На конференції пролунали слова: «Нагальною є проблема глобального потепління. Світова спільнота має підписати Кіотський протокол, а що про це думає Україна?» Я злякалася і всю ніч в готелі вивчала отримані брошурки, про парникові гази. А потім, як єдину представницю України, мене запросили на Саміт Землі, що мав відбутися у Торонто за три місяці.
Я вирішила далі займатися викидами. Цікаво, що людина, замість якої я поїхала – Вадим Дюканов, що тоді викладав у Києво-Могилянській академії. Я дуже вдячна, бо саме завдяки йому стала на шлях еколога.
Алла ЄМЕЦЬ, член-кореспондент НАН України, завідувачка відділу клітинної біології і біотехнології ДУ «Інститут харчової біотехнології та геноміки» НАН України:
– У дитинстві я мріяла бути юристом і вступити на юридичний факультет Київського університету імені Тараса Шевченка, але за два роки до закінчення школи вийшов указ, в якому зазначалось, що для вступу на цей факультет необхідно мати щонайменше рік стажу роботи в правоохоронних органах. Батьки категорично заборонили мені переривати навчання і запропонували подумати над вступом на інший факультет. І я задумалася: а ким тоді бути? У школі я дуже любила математику. А ще обожнювала хімію: в нас була чудова вчителька і надзвичайно добре обладнаний шкільний кабінет хімії (таблиці, стенди, шафи з великою кількістю пробірок, колбочок, баночок, штативів, і, головне, величезною кількістю різних реактивів, які можна було використовувати для різних реакцій під час навчання!). Але мама обурилась: «Яка хімія? Це не для жінок! Тобі ще мамою бути!» Також мені подобалась в школі біологія – наука про життя в усіх його проявах. Мене підтримала знайома, яка закінчила кафедру біохімії КНУ імені Шевченка і працювала викладачем. Вона переконала, що це саме те, що мені потрібно, і що буде цікаво, тож підготувала до вступу на біологічний факультет. Однак я стала клітинним і генетичним інженером і тепер зовсім про це не шкодую.
У нас в університеті викладав засновник Інституту клітинної біології та генетичної інженерії НАН України академік Юрій Глеба, який згодом створив власну компанію в Німеччині, що займається виробництвом вакцин у рослинних клітинах (зокрема, проти лімфоми чи норовіруса, що викликає діарею). Він запропонував мені займатись злиттям клітин рослин, що у природі не можуть схрещуватись, як один із методів для переносу генів інтересу. Отже, вже на четвертому курсі я працювала інженером в Інституті клітинної біології та генетичної інженерії. Коли я хвилювалась, що в мене щось може не вийти, Юрій Глеба повторював: «А ти спробуй. Не святі горщики ліплять», і це мене надзвичайно сильно мотивувало.
Саме завдяки генно-інженерним підходам сьогодні можна лікувати людей, створювати нові продукти, змінювати наш світ на краще, тому я вдячна долі, що саме цим можу займатись і я.
Наталія ЛИМОНОВА, директорка компанії «Snite», співзасновниця КМДШ:
– Визначальним для мене був восьмий клас: Ісаак Аркадійович Кушнір, відомий геометр, відбирав здібних дітей в свою групу. Я стала однією з них. Інколи вчитель міг зірвати нас із уроків в Києві й повезти в Москву на виставку імпресіоністів. Інколи ми співали в класі пісні під гітару. При цьому в нас щодня була контрольна.
На початку Ісаак Аркадійович Кушнір запитав у наших батьків: «Ви за те, щоб ваші діти могли вступити в найкращі ВНЗ світу і розуміли, чого хочуть, чи за золоті медалі?» Батьки обрали перше.
Ми всі закінчили чверть на «задовільно». Дуже багато займалися, вирішували по 30-40 номерів зі Сканаві, плакали. Було жахливо. Натомість ми навчилися працювати, досягати мети і полюбили красиві рішення. Це залишилося на все життя: усвідомлення, що вирішення складної задачі може бути прекрасним.
Мої однокласники роз’їхалися по всьому світу. Зараз хтось – професор Каліфорнійського університету, хтось працює в Hewlett-Packard… Ми справді мали можливість вступити в будь-який ВНЗ світу. Але я була «домашньою дівчинкою», залишилася в Україні і пішла на кібернетику.
То був час, коли персональних комп’ютерів не існувало. Уявляєте?! На першому курсі факультету кібернетики ми ще здавали перфокарти, а поряд, на Глушкова, уже був науковий Інститут кібернетики. Після пар ми з подружкою читали там лекції. Це була не тільки перша робота, але і досвід комунікації. В Інститут приїжджали науковці з України, Росії, Казахстану. А ми, 19-річні дівчатка, викладали їм комп’ютерну грамотність. Це справжній челендж – донести щось людині, котра має наукове звання!
Там я познайомилася з винахідником із Москви. Він створив програму, яка за точками акупунктури визначала стан здоров’я людини, і запропонував мені представляти в Україні компанію, яка просувала програму. З часом я зрозуміла: робота з машинами – не моє. Мені подобається працювати з людьми. І знайшла роботу в сфері програмування й інформатики, але з людьми.
Анна КИРІЙ, засновниця «АПГ Анни Кирій»:
– Мене на першу роботу не взяли. На другому курсі Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури в місті Києві я пішла влаштовуватися двірником, щоб мати власні кошти. Мені відмовили, бо «така худюща, що не зможеш прибирати сніг». Тепер я дуже за це вдячна. Потім моя вчителька з малюнку і живопису запропонувала працювати в Києво-Печерській лаврі, у відділі підземних споруд: замальовувати розрізи печер, знахідки. Я погодилась.
А після третього курсу у нас була обов’язкова виробнича практика. Куди піти на практику – порадив викладач. Ледь витримала два місяці і втекла звідти. Я хотіла працювати в архітектурній компанії. Дізналася, хто в Києві найкращий архітектор, прийшла на зустріч, але мені відмовили. Я не здалася, попросила свого викладача поговорити з ним. На наступний день мені подзвонили: «Приходь, покажи, що ти вмієш».
Я знайшла свої публікації в студентських журналах, проекти, дипломи – все, ледь шкільну медаль не прихопила. Мені дали роботу, видали новий німецький кульман. Я зрозуміла: треба слухати не так тих, хто щось радить, як себе.
Ще менторки з #Дівчата STEM розповіли про три речі, які допомагають їм рухатись вперед.
Анна Кирій: – Перше – це мої батьки. Вони завжди казали: «Для тебе відкритий весь світ. І тільки від тебе залежить, що ти від нього візьмеш». Друге – віра у власні сили. Якщо сфокусуєш зусилля в одній точці, то всього досягнеш. І третє – допомога. Інші люди хочуть і люблять допомагати – звертайтесь до них.
Наталія Лимонова: – Перше – оптимізм і позитивний підхід. У житті є і прекрасне, і жахливе. Оптимісти помічають більше прекрасного, тому вони натхненні. Друге – цілеспрямованість, вміння працювати, бо тільки це дозволить реалізувати потенціал. І третє – мрії. Якщо вірити у мрії – вони здійснюються.
Алла Ємець: – Мені теж дуже допомогли батьки. Я взагалі «татова доця». Він завжди підтримував і казав: «Життя – це драбина. Не бійся підніматися вище і вище». Також, щоб чогось досягти, треба багато працювати. Просто так нічого на голову не впаде. І ще – не опускати руки. Життя – як синусоїда: падіння – етап, щоб почати підйом. Не здавайтеся.
Ірина Вербіцька: – По-перше, має бути мета. Треба розуміти, куди ти хочеш прийти. По-друге – важливо мати підтримку і людину, яка є для тебе авторитетом, з якої брати приклад. Третє, що має значення, – слово «треба». Буває, коли важко, ліньки, але коли ти скажеш собі «треба» – тоді мети можна досягти.
Приєднуйтесь до #ДівчатаSTEM у Facebook та слідкуйте за новинами.
